«Пригоди Олівера Твіста» – це роман Ч. Діккенса, у якому розповідається про непросту долю хлопчика-сироти, який після смерті матері опинився сам на сам із жорстокою дійсністю суспільства середини ХІХ століття, з його лицемірством, злочинністю та зневагою до знедолених. Та все ж таки під кінець книги Олівер знаходить сім’ю, таємниця його народження розкривається. Але перш ніж доходиш до такого щасливого фіналу, доводиться прожити безліч страждань разом з головним героєм.

Перш за все, цікавим є те, що Діккенс за основу твору взяв звичайну історію хлопчика-сироти, в долі якого немає нічого незвичного, адже такі речі трапляються щодня і скрізь. “Стара історія!” — вимовляє лікар, поглянувши на стоптані черевики вмираючої матері Олівера, на її руку, на якій не було обручки. Та саме Чарльз Діккенс вперше в європейській літературі звернувся до теми знедоленого дитинства і проблеми прав дитини. Це й вирізняє даний роман з контексту англійської літератури XIX століття.

Також серед основних проблем, піднятих у творі, варто виділити проблему виховання, адже це, на думку Ч. Діккенса, є справою всього суспільства. Тому одне із головних завдань роману «Пригоди Олівера Твісту» – показати реальність для того, щоб змусити людей задуматися і бути більш справедливими та милосердними. Наприклад, з іронією автор вставляє ситуації, коли респектабельні англійські джентльмени гидливо відвертаються від бідного Олівера, який мешкає у робітному домі, ображають його: «От дурень! Я ж казав, що він дурень!»

Цікавою для мене проблемою є також проблема кохання, самовідданості. Історія Сайкса та Ненсі вразила мене дуже сильно. Дівчина щиро кохає злочинця та намагається захистити його від усіх бід. Та він просто не здатен оцінити це і, врешті-решт, жорстоко з нею розправляється.

Без сумнівів, не є важливим те, що твір був написаний майже 200 років тому. Він не втратив і, я впевнена, не втратить своєї актуальності, адже дані проблеми є «вічними» як для нашого часу, так і для майбутнього. Вони завжди привертатимуть увагу людей і змушуватимуть задуматись.

Найбільше у творі мені сподобалось те, що він побудований на постійних перипетіях, тобто змінах кращого на гірше, і навпаки. Персонажів роману можна легко поділити на позитивних героїв та лиходіїв. Причому позитивні персонажі – ідеалізовані (Олівер Твіст, Роза Мейлі),  а негативні – зловісні, похмурі, відразливі (Сайкс, Монкс, Феджин).  Через такий поділ і перипетії автор розкриває одвічну проблему боротьби добра і зла. І саме ці ж таки  суперечки, на мою думку, і «приковують» читацьку увагу.

Коли я читала «Пригоди Олівера Твіста», у мене виникло непереборне бажання подивитися одну з екранізацій. «Олівер Твіст»(2005) режисера Романа Поланськи – ще одна кінострічка однойменного роману. Я б оцінила фільм як зворушливий і досить гідно знятий. Інтерпретація вийшла цікавою, реалістичною, і тому фільм мені сподобався.

Напевно, є така маленька традиція: відступати від сюжету книги. Я не засуджую роботу режисера, адже важко впихнути усі події у 130 хвилин. Звичайно, деякі важливі моменти були упущені, але цим фільм не був зіпсований. З сюжету вийняли частину про заповіт, видалили безбожника Монкса, позбулися двох прекрасних леді, які дали Оліверу притулок(Роуз Мейлі та її опікунка – місіс Мейлі). Таємницю походження Олівера творці все ж вирішили не розкривати, хоча у книзі цьому приділяється величезне значення. Та все ж головна гілка сюжету була показана.

Але, важливо те, що був збережений дух твору. Похмурий, туманний Лондон, переданий в хворих фарбах. Персонажі, тьмяні зовні, яскраві всередині, повні забобонів, дурості, жорстокості, відчаю, добра і любові. Всі вони карикатурні, шаржовані, їх важко уявити поза твором, але всередині нього вони чудові.

Заслуга режисера Поланськи в тому, що він поставив на перше місце пригоди героя, а не милування ним. Твіст з його лагідною вдачею і скромністю  навряд чи завоював повагу у сучасного глядача. Але Твіст, який справляється з важкими ситуаціями, що потрапляє в халепу, терпить несправедливості – за такого не можна не переживати. Тому, я думаю, за чистоту душі і стійкість перед життєвими труднощами Діккенс і винагороджує свого героя щасливим фіналом. Адже тільки такі душевні якості і потребують винагороди.

В цілому, хотілось би відмітити, що твір Чарльза Діккенса не залишить нікого із читачів байдужим. На перший погляд – це така собі казка, яка більше відповідає жанру дитячої та підліткової літератури. Та я думаю, що книга підходить для людей будь-якої вікової категорії, адже вчить добру, співчуттю і розумінню різних сторін життя. Роман блискучий, гарний, казковий, не дивлячись на все те горе, яке присутнє у його змісті.

Виконала студентка групи МЛа 14-15, факультету германської філології
Горщар Оксана